Вона виграла, але пішла

Я думав, що перемога — це ім’я на екрані. Кожен оберт, кожен бонус, кожна «щаслива свиня» — це обіт. Повз у Західній Чикаго, де мати розповідала польські казки про духи, що ховаються у снігу — кролик і незаспівана нота. Батько грав ретро-гри уночью з навушниками — йому було байдом до шансу чи множників. Важна була тиш. У MIT Media Lab я досліджував алгоритми, що надають ціннсть гравцям, хто не говорять. Данн сказав: «високий рейтинг», а моє серце шеперивало: «Найсамий гравець не зламаний — його бачать». Тод я перестав переследувати джекпоти. Я почав створити ігри, де нагорода — не грош, а признання. Я побудував притул — не для клыкз чи акцїйв, а для тихих, хто сидять самот пiсля ополу й все ще в безмертво магїї. Моя гра — не про щастя. Вона про присутність.