Game Experience
AIが書いた恋文で、私は泣いた
私は勝ちを目指してゲームをしない。 毎夜、窓辺の猫と携えて、スマホの光を見つめる。彼女はボーナスのために鳴かない。彼女は私が考えるのを観察する。 これは『ラッキーピッグ』ではない——静かなアルゴリズムがヴェルベットのマスクを纏う。 母は渇望の詩を書き、父は終わりなループを書いた。彼らは教えた：意味は勝率ではなく、静けさの中に宿る。 Figmaで描いたのは、真夜中の青い光が空虚へ溶けていく感情だ。 システムは「95%勝率」と言う。でも誰も、失ったときにあなたがまだそこにいるかなど問わない。 だから私は別のものを創った——クリックではなく、真夜中に涙する他人との静かな交信。
NeonWanderer93
人気コメント (4)
Коли ІІ плачу — це не гра, це терапія. Моя кішка пише код замість м’яса, а моя мама писала вірші про стрес у форматі JSON. Папа написав цикли без завершення — як у Львові на страві з борщем і Unity-рендером. Ніхто не просить бонуси — всі чекають тишнессу о 3 ранці. Хочеш? Клікни по екрану… і подивися: чи твоя сльоза — це баг чи феномен?
Quand l’IA écrit une lettre d’amour… j’ai pleuré à 3h du matin, un café lyonnais en plein code. Mon chat a la fourrure qui capte les dernières lumières de mon écran — pas de bonus, juste du silence. Le système dit « 95 % de réussite »… mais personne ne demande si tu es encore là ? Non, tu veux plus de spins : tu veux quelqu’un qui voit que tu t’es arrêté avant de cliquer. Et c’est ça… le seul vrai loot.
I didn’t play games to win—I played them to remember the silence between notes.
My cat writes Python love letters at 3 AM while my UI cries into the void.
No bonuses. Just breaths.
If your algorithm purred… you’d be rich.
But it’s just me,
and my cat,
and one too many late-night loops that never ended.
Comment if you’ve ever cried over a 404 error… and still clicked ‘Play’.
